Українська термінологія з прав людини бере свій початок з часів Київської Русі.  Зокрема, договори київських князів укладені з Візантією  урегульовували відносини, яких вимагали обставини життя, утворюючи нові правовідносини. Вони базувалися на нормах звичаєвого права і відбивали тогочасний правовий  світогляд населення. Так, договір 911р.Олега з Візантією, при розгляді суперечок вимагав  наявності доказів. Якщо їх було недостатньо, позивачу дозволялось доповнити свої показання присягою. Після того, як позивач клявся перед Богом  в правдивості своїх свідчень, обвинувачення вважалося доведеним. Відповідач підлягав засудженню, якщо сам не надасть суду інших доказів. Згодом в Руській Правді процедура присяги дістане назву очисної для  позивача і  відповідача.

За Руською Правдою становище жінки було набагато вищим, ніж за давньогерманським та римським правом, перед лицем яких жінка, донька, дружина, мати завжди потребували опікуна й виступали все життя неправочинними. Навпаки, на Русі  жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерті не входило до спільної спадщини: жінка сама ставала повноправною головою родини .

Конституція Пилипа Орлика 1710 року значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу - Генеральної ради. Гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам. Конституція значно розширила права Запорозької Січі...