Суперечливі наслідки домінування неолібералізму на світовій арені спонукають як багатьох дослідників, зокрема  Г.Дерлуг’яна, П.Еванса, так і уряди деяких країн звертатися до пошуку можливих альтернатив у сфері ідеології та політекономічної практики. Одною з таких стає стратегія девелопменталізму, що базується на запереченні (нео)ліберального принципу laissez – faire, натомість активному втручанні держави в економіку.

Автором терміну «the devepolmental state» став Ч.Джонсон, на українську він був вперше перекладений П.Кутуєвим в 2000-х роках. Не можна не згадати використання терміну Г.Дерлуг’яном, однак останній автор перекладав його як «держава наздоганяючої модернізації» та вкладав в нього дещо інший зміст, тому ототожнювати ці концепції не коректно.

В класичній своїй формі теорія держави, що сприяє розвитку являє собою синтез закономірностей розвитку деяких держав Східної Азії, на основі чого створюється ідеальний тип такого роду держав. Точний перелік атрибутів, притаманних державі, що сприяє розвитку не є кінцевим, але, посилаючись на модель Л.Ротлі, ми можемо виділити наступні критерії:

— дієздатна, автономна, але закорінена у суспільстві бюрократія;

— політичне керівництво, яке орієнтується на модернізацію;

— близькі, часто взаємовигідні, симбіотичні відносини між деякими державними органами та ключовими промисловими капіталістами;

— успішні політичні заходи, які сприяють економічному зростанню...